Троїцька церква на вул. Великій Васильківській, 51
Свято-Троїцька церква постала на розі вулиць Великої Васильківської і Жилянської (сучасна адреса – вул. Велика Васильківська, 51) у 1858 році. Це була територія нового району – так звана Нова Забудова. Споруду туди перенесли з Верхнього (Старого) міста (нинішня адреса – вул. Володимирська, 17), що було викликано значними містобудівними перетвореннями внаслідок побудови на Софійській площі Присутствених місць. Свято-Троїцька церква була перенесена «в Либідську частину, де безперервно зростала кількість мешканців і відчувалась потреба в церквах, зосереджених до того майже в одому місці».
Троїцьку церкву на Великій Васильківській освятили 12 жовтня 1858 року. В усіх дореволюційих клірових відомостях указано, що храм збудовано «старанням священника Євфимія Ботвинівського, церковного старости Миколи Балабухи та інших благодійників». «Будовою дерев’яна, дзвіниця при ній така сама. Престолів два: один – в ім’я Пресвятої Трійці, а другий – в ім’я великомученика Пантелеймона».
При плануванні Нової Забудови за перенесеною туди церквою були названі Троїцька площа (сучаса територія, прилегла до головного входу в НСК «Олімпійський»), Троїцький народний дім (нині – Київський національний академічний театр оперети), а також Троїцькі лазні, які працювали з 1893 до 1900-х років.
На початку ХХ ст. постало питання про будівництво нової, значно просторішої церкви. Адже в порівнянні з 1859 роком, коли громада вірян Троїцької церкви складала лише 64 двори, кількість прихожан зросла в десятки разів. Було заплановано звести нову церкву поруч зі спорудженою в 1858 році.
Різні за стилем проєкти представили академік архітектури Володимир Миколайович Ніколаєв та київський єпархіальний архітектор Євген Федорович Єрмаков, а згодом Дмитро Андрійович Крижанівський. У 1910 році було прийнято проєкт останнього.
Перед Жовтневим переворотом Троїцька церква лишалася двопрестольною, у ній служили два священники. Храмове обійстя становило 1952 квадратних сажні. На подвір’ї спорудили кам’яний будинок для священнослужителів, невеликий кам’яний будиночок для сторожа й дерев’яний сарай. Прямокутне за планом подвір’я церкви на плані Києва 1924 року зображене в межах сучасних вулиць Великої Васильківської і Саксаганського. Крім церкви та споруд, у цьому плані позначено нову кам’яну церкву, будівництво якої лише почали, але не довели до кінця через Першу світову війну та революційні події. Недобудову розібрали на цеглу наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років.
Повоєнний період
Станом на 1934 рік церкву з назвою «Троїцько-Либідська» вказано у «Списку всіх зачинених церков м. Києва». Згодом будівлю церкви використовували «під господарські потреби». Тоді ж було знесено два завершення бань.
У роки німецької окупації Свято-Троїцька церква знову почала діяти. У 1942–1943-му полагодили дах, зробили частковий ремонт. Після звільнення Києва від нацистських загарбників у 1944 році «облицювання лівої стіни церкви виконано заново».
28 вересня 1944 з православною громадою було укладено договір про використання будівлі храму.
У 1945 році «купол церкви дерев’яної конструкції […] реконструйовано як новий», одночасно замінили несучі конструкції даху, частково відремонтовано підлогу, «покрівлю та стіни пофарбовано». Проте, у порівнянні з періодом до Жовтневого перевороту, площу церквоної земельної ділянки скоротили майже вдвічі – у східній частині влаштували літній кінотеатр і гаражі.
У повоєнний період церква мала вже не два, а три престоли і 42 ікони, з яких 23 в описі було означено як «старі» (на дереві та на полотні), зокрема образи Богоматері «Семистрільна» та «Корсунська», преподобного Серафима Саровського, преподобних палестинських, та інші. У храмі було 20 лій (великих підсвічників).
Достатньо довго священниками Троїцької церкви були вихованці Київської та Санкт-Петербурзької духовних академій:
– Протоієрей Митрофан Григорович Вишимирський закінчив Київську духовну академію в 1886 році зі ступенем кандидата богослів’я. Служив у Троїцькій церкві з 1897 до 1910-х;
– Священник Микола Олександрович Колтуновський закінчив Київську духовну академію в 1883 році зі ступенем кандидата богослів’я. Служив у Троїцькій церкві з 1898 до 1910-х років;
– Микола Іванович Скорогустижний закінчив Санкт-Петербурзьку духовну академію. Служив у Троїцькій церкві в 1950-х.
– Останній протоієрей М. Н. Вертоградський також був вихованцем Духовної академії. Служив у Троїцькій церкві до її закриття в 1962 році.
Уповноважений Ради у справах православної церкви при Раді Міністрів УРСР у Київській області та Києві в липні 1960 року дав такий висновок щодо церкви: «Троїцька церква обслуговує більшу частину Московського та Печерського районів. Церковна громада дуже чисельна та впливова. За кількістю церковних треб посідає друге місце після Володимирського собору». Також був «хороший хор», у штаті – три священники й один диякон. Церква стояла на значній віддалі від інших храмів Києва.
В умовах боротьби з релігією влада ще в 1960 році почали відбирати у Троїцької церкви будівлі та прилеглу землю. Згідно з наказом № 392 від 24.09.1960 року житловим райуправлінням від 29 грудня 1960 року було «принято від Троїцької церкви м. Києва два будиночки площею 81,5 кв. м, в тому числі житловою площею 52,5 кв. м. […], і прилеглу до них площу вулиці: на Червоноармійській – 440 і на Жадановського – 1303».
Зважаючи на те, що Троїцька церква розташовувалася на одній із центральних вулиць Києва («на дуже важливій магістралі») та у зв’язку з реконструкцією вулиці виконком Київської міської ради прийняв постанову від 25 вересня 1962 року № 1606 «Про вилучення молитовного будинку Троїцької православної громади та знесення цього будинку», а також припинив договір про оренду від 28 вересня 1944 року. Крім цього, в рішенні було зазначено: «надати громаді право аренди іншого приміщення». 19 жовтня 1962 року виконком Київської міської ради надіслав листа за № 261 Раді у справах Російської православної церкви при Раді міністрів СРСР (м. Москва) про «вилучення в релігійної громади будівлі Троїцького храму (м. Київ) і розібрання його у зв’язку з реконструкцією вулиці та наданням релігійній громаді права оренди іншого приміщення». Рада на своєму засіданні 26 жовтня 1962 постановила погодитися з пропозицією Київської міської ради.
Влада вважала, що «відкритого виступу не варто очікувати», але, у зв’язку із запланованим знесенням церкви, побоювалася, що може «опинитися перед фактом провокаційного виступу церковників». Представники влади справедливо говорили про оренду іншого приміщення, проте знайшли «четверо прихожан», які підписали заяву від імені церковної громади про відмову від такої оренди. Тож 18 і 27 березня надіслано відповідні листи й ухвалено рішення виконкому 19 червня 1963 р. про зняття з реєстрації Троїцької православної громади та її об’єднання з громадою Вознесенської церкви на Деміївці. 5 липня 1963 року Рада у справах Російської православної церкви при Раді міністрів СРСР погодилася зі зняттям громади Троїцької церкви з регістрації. Відповідне рішення виконкому Київської міської ради депутатів трудящих № 1113 прийнято від 23 липня 1963 року. За свідченням декого з мешканців Києва, церкву розібрали військові за одну ніч у 1963 році. На її місці відкрили літнє кафе, а в 1969 році побудували перший у Києві 16-поверховий будинок.
Троїцька церква, що стояла у Верхньому місті віддавна до 1858 року
Письмових свідчень про час заснування церкви Св. Трійці у Верхньому місті Києва не виявлено, тому дату її побудови не встановлено.
Церква стояла поруч із оборонними валами, які здавна оточували Верхнє місто. Періодично оборонні споруди ремонтували. Найбільш масштабні за обсягом роботи з ремонту, реконструкції та розширення оборонних споруд було проведено у 1670-х роках. Архівна документація про перебіг цих робіт збереглася та опублікована. Проте досі ніхто з дослідників не звернув уваги, що у цих матеріалах збереглися назви окремих частин валів, «виводів», воріт тощо, більшість яких походять від назв церков – Георгіївський вивід, Троїцький вивід, Вознесенський вивід, Петрівський вивід та інші.
Особливо важливо, що Троїцький вивід є в описах наявних київських укріплень Верхнього міста станом на 1673 рік. Також Троїцький вивід позначений на плані Києва 1695 року і розташовувався неподалік Троїцької церкви.
Найдавніша з виявлених писемних згадок про церкву у Верхньому Києві міститься в духовному заповіті (1690 р.) митрополита Гедеона Четвертинського. За свідченням відомого дослідника середини ХІХ ст. Лаврентія Похилевича, у Троїцькій церкві зберігався «пам’ятник із записами, що належать до першої половини століття». Дослідник історії Троїцької церкви і її настоятель, протоієрей Петро Задерацький у своїх «Нотатках про Старокиївську Троїцьку церкву» (1864 р.) вважав Троїцьку церкву давнішою за відновлену в 1674 році Георгіївську, споруджену на місці однойменного давньоруського храму.
Спрощене зображення Троїцької церкви зафіксовано на плані Києва 1695 року –у північній частині Верхнього міста, біля так званого поперечного валу, за «архієрейським двором зі стайнями». Церква була дерев’яна, двоярусна, одноапсидна, з одним куполом і прибудованою до неї дзвіницею. Нижній ярус дзвіниці мав сходи для сполучення з храмом.
На початку XVIII ст. храм був парафіяльним З 20 жовтня 1699 року в ньому перебувала ікона Божої Матері, перенесена з каплиці, прибудованої до однієї зі збережених стін Золотих воріт. Однак для ототожнення цієї ікони з одним із давніх образів церкви Благовіщення на Золотих воротах немає достатніх підстав.
На початку XVIII ст. церква вважалася полковою, старост обирали з полкових чинів.
На думку Петра Задерацького, вже у XVII ст. Троїцька церква була полковою: «У XVII і XVIII ст. церква була полковою, Київського полку. Цей полк, для утримання караулів Печерських, Львівських та Золотих воріт, розквартирований був під валом, майже навколо Троїцької церкви та за Софійським собором, де деякі вулиці досі ще своїми назвами вказують на місце розташування полку, як-от вул. Рейтарська, Стрілецька тощо. Іншої ж найближчої до полку парафіяльної церкви не було тут (нинішня Гергіївська побудована пізніше)». Таким чином, Троїцька церква стала полковою.
Саме коштом усіх чинів Київського полку «зело занепала і зігнила» Троїцька церква була розібрана, і на її місці 1731 року спорудили нову. Дослідники, зокрема Петро Задерацький, вважали, що при цій перебудові було збережено кам’яний престол – «чи не сучасник найдавнішої споруди церкви».
У 1760 році у храмі було встановлено новий іконостас за кресленнями російського архітектора Івана Федоровича Мічуріна, одного із творців Андріївської церкви у Києві (1749–1754 рр.). Петро Задерацький вважав, що «іконостас Троїцької церкви є ніби моделлю іконостасу Андріївської церкви. Ім’я Мічуріна як благодійника храму Св. Трійці постійно поминають у жертовнику і перед престолом цієї церкви за вівтарною стіною. Можливо, і кістки самого художника [Івана Федоровича Мічуріна] поховані тут же, під церквою Св. Трійці, де спочивала дружина його та деякі члени їхнього сімейства».
Згадки про Свято-Троїцький храм
[Розділ в роботі]
Висновок
Свято-Троїцька церква існувала на території міста Києва майже 300 років – спочатку в межах Верхнього міста неподалік Софійського монастиря (XVII ст. – 1858 р.), а останні 100 років (1850-ті – 1960-і роки) – на вул. Великій Васильківській, 51.
Сучасна містобудівна ситуація на вул. Великій Васильківській, 51 дозволяла на незабудованій частині історичного подвір’я Свято-Троїцької церкви відбудувати храм за одним із виявлених в архівах Києва проєктів початку ХХ ст. або заново розробленим проєктом. Згідно з рішенням виконкому Київської міської ради народних депутатів від 16.07.1979 № 920 та розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 17.05.2002 № 979 (додаток 1, п. 3.2.1.), ділянка подвір’я Троїцької церкви належить до зони регулювання 2-ї категорії.
У межах зони регулювання забудови 2-ї категорії:
– заборонено проведення земельних та будівельних робіт без дозволу Головного управління охорони культурної спадщини Київської міської державної адміністрації;
– допускається нове будівництво зі збереженням основних прийомів, характерних для історичної забудови та традиційного історичного середовища пам’яток; при цьому регламентуються висота, масштаб нового будівництва, застосування будівельних матеріалів та їхній характер, оздоблення фасадів будівель чи споруд, їхня пластика, кольорове рішення, характер покрівель та інші архітектурно-мистецькі рішення, а також благоустрій та озеленення території;
– при проєктуванні необхідно враховувати історико-архітектурну та містобудівну цінність кожної будівлі та споруди, композиційний характер традиційного середовища;
– усі проєкти мають бути узгодженими з Головним управлінням охорони культурної спадщини Київської міської державної адміністрації та Київською міською радою Українського товариства охорони пам’яток історії та культури.
Перегляди (6736)